ГАННА АРСЕНИЧ-БАРАН
Мій Чернігів
Фото Олени Куннової
Чи можна противитися долі? А чи й треба? Ці питання виникали в мене ще тоді, коли я в’їхала в цей древній град. Він широко розкидав рамена на Деснянські пагорби й, ніби велетень після раті, спочивав від липневої спеки. Я покохала його. Так закохуються молоді дівчата в зрілих мудрих мужів. Цей муж був сильний, але й ніжний, бо тримав на своїх долонях такі тремтливі споруди, що вони здавалися метеликами, різнобарвними й тендітними.
Фото Олени Куннової
Тоді я інтуїтивно, як та справді неоперена дівчинка-недоліток, відчула його трепетну силу й млосну залюбленість його обіймів. Це було кохання з першого погляду. Не знаю, чи відчув це муж-велетень, але я дуже хотіла, щоб він відгукнувся на мої душевні порухи. І з часом він почав відгукуватися: спочатку з осторогою, яку виявляв до незнайомої чужинки, потім із першим легким захопленням, схожим на флірт, а далі – простягнув до мене руки й сказав: «Іди до мене...» Я пішла, бо давно його кохала, знала, що не змогла б пережити його байдужості чи ігнорації. Я ввійшла до нього й не хочу покидати його.
Фото Валентини Бобир
Я люблю його за те, що подарував мені рожеве диво мого життя – П’ятницьку церкву, за те, що звів мене з найкращими своїми людьми (то найкращі люди свого часу, сіль землі), за те, що дав змогу занурюватися в підземелля Антонієвих печер, за те, що подарував миті віртуального спілкування з Коцюбинським і реального – з його нащадками, за те, що на стародавньому Валу я впірнула у велич свого народу, за те...Я покохала б його навіть лише за те, що осклілого морозяного ранку на могилі Михайла Коцюбинського, покритій кригою, хтось руками відігрів ім’я письменника, і воно, золотом писане, стало єдиним, що можна було розрізнити в цьому обледенілому світі. Дякую тим молодим рукам, бо вони ще більше закохали мене в мого велета, мужа, у мій Чернігів.
***
Над Черніговом ранок – з трави.
Передзвони церковні лунають.
Тонкорукі жіночі церкви
До небес свої очі здіймають.
Наче постать дівоча ясна,
Тут замріявся храм Параскеви,
І чарує буйнава весна
Це незвідане диво рожеве.
Наче жінка, що прагне до зір,
Підіймається храм Катерини,
І її золотавий убір
Забира в піднебесся людину.
Хто ж ті руки умілі водив,
Які зводили дива правічні?
Наче свіжий ковточок води,
Їхні постаті непересічні.
І іти нам до них, і іти,
Бо дорога до храму – безмежна...
Пропливають над ними світи,
І не гасне у заростях стежка.
П’ятницька церква в Чернігові
Фото Олени Куннової
Українська красуне,
Що вдягли тебе в шати з Візантії.
А вони тобі личать,
Бо тобі личить всяка обнова.
Мрій рожевий поділ
Віковічної твоєї мантії
Українському серцю
Такий до нестями любий.
Хтось скаже: «Вона не пишна.
І не королівна».
Я ж скажу: «Їй пишні
Не рівня».Навесні у бузкову завію
Ввіходиш небесну
І тримаєш на руках своїх
Через осені весну.
Забуваю при тобі,
Що я жінка,
Що грішна всує.
Хай молитви мої тобі
Господь милосердний почує.
Місто
Фото Владислава Савенка
Плачуть слізьми золотими
Міські ліхтарі.
Мріють словами хмільними
Птахи вгорі.
Шарварок зчинили трамваї,
Як упирі.
Закривають пташині зграї
Промінь зорі.