ГАННА АРСЕНИЧ-БАРАН

Мій Чернігів

/Files/images/vrsh_ta_proza_pro_cherngvschinu/Фото Олена Куннова1.jpgФото Олени Куннової

Чи можна противитися долі? А чи й треба? Ці питання виникали в мене ще тоді, коли я в’їхала в цей древній град. Він широко розкидав рамена на Деснянські пагорби й, ніби велетень після раті, спочивав від липневої спеки. Я покохала його. Так закохуються молоді дівчата в зрілих мудрих мужів. Цей муж був сильний, але й ніжний, бо тримав на своїх долонях такі тремтливі споруди, що вони здавалися метеликами, різнобарвними й тендітними.

/Files/images/vrsh_ta_proza_pro_cherngvschinu/Олена Куннова2.jpgФото Олени Куннової

Тоді я інтуїтивно, як та справді неоперена дівчинка-недоліток, відчула його трепетну силу й млосну залюбленість його обіймів. Це було кохання з першого погляду. Не знаю, чи відчув це муж-велетень, але я дуже хотіла, щоб він відгукнувся на мої душевні порухи. І з часом він почав відгукуватися: спочатку з осторогою, яку виявляв до незнайомої чужинки, потім із першим легким захопленням, схожим на флірт, а далі – простягнув до мене руки й сказав: «Іди до мене...» Я пішла, бо давно його кохала, знала, що не змогла б пережити його байдужості чи ігнорації. Я ввійшла до нього й не хочу покидати його.

/Files/images/vrsh_ta_proza_pro_cherngvschinu/Фото Валентина Бобир.jpgФото Валентини Бобир

Я люблю його за те, що подарував мені рожеве диво мого життя – П’ятницьку церкву, за те, що звів мене з найкращими своїми людьми (то найкращі люди свого часу, сіль землі), за те, що дав змогу занурюватися в підземелля Антонієвих печер, за те, що подарував миті віртуального спілкування з Коцюбинським і реального – з його нащадками, за те, що на стародавньому Валу я впірнула у велич свого народу, за те...Я покохала б його навіть лише за те, що осклілого морозяного ранку на могилі Михайла Коцюбинського, покритій кригою, хтось руками відігрів ім’я письменника, і воно, золотом писане, стало єдиним, що можна було розрізнити в цьому обледенілому світі. Дякую тим молодим рукам, бо вони ще більше закохали мене в мого велета, мужа, у мій Чернігів.

***

Над Черніговом ранок – з трави.
Передзвони церковні лунають.
Тонкорукі жіночі церкви
До небес свої очі здіймають.
Наче постать дівоча ясна,
Тут замріявся храм Параскеви,
І чарує буйнава весна
Це незвідане диво рожеве.
Наче жінка, що прагне до зір,
Підіймається храм Катерини,
І її золотавий убір
Забира в піднебесся людину.
Хто ж ті руки умілі водив,
Які зводили дива правічні?
Наче свіжий ковточок води,
Їхні постаті непересічні.
І іти нам до них, і іти,
Бо дорога до храму – безмежна...
Пропливають над ними світи,
І не гасне у заростях стежка.

П’ятницька церква в Чернігові

/Files/images/vrsh_ta_proza_pro_cherngvschinu/Олена Куннова Пятницька церква.jpgФото Олени Куннової

Українська красуне,
Що вдягли тебе в шати з Візантії.
А вони тобі личать,
Бо тобі личить всяка обнова.
Мрій рожевий поділ
Віковічної твоєї мантії
Українському серцю
Такий до нестями любий.
Хтось скаже: «Вона не пишна.
І не королівна».
Я ж скажу: «Їй пишні
Не рівня».Навесні у бузкову завію
Ввіходиш небесну
І тримаєш на руках своїх
Через осені весну.
Забуваю при тобі,
Що я жінка,
Що грішна всує.
Хай молитви мої тобі
Господь милосердний почує.

Місто

/Files/images/vrsh_ta_proza_pro_cherngvschinu/Фото Владислав Савенок.jpgФото Владислава Савенка

Плачуть слізьми золотими
Міські ліхтарі.
Мріють словами хмільними
Птахи вгорі.
Шарварок зчинили трамваї,
Як упирі.
Закривають пташині зграї
Промінь зорі.

Кiлькiсть переглядiв: 2109