СТАНІСЛАВ РЕП'ЯХ

Мій Чернігове

Ти жив

по шию в руїнах,

в холоді.

Понівечили гусениці,

пострупили брук.

Ти жив,

сльозами наскрізь просолений.

І ніколи

не опускав рук.

Ти жив!

Дивився в Десну і в небо,
Вбирав очима густу голубінь,
Тесав дубам непокірні ребра,

Цеглу клав

і ростив голубів.

І ось ти йдеш.

Голова під хмарами.

Сонце на плечі золото ллє.
Серце дзвенить тугими ударами,
Ритми відстукує серце моє.

Мій Чернігове!

Як з людиною,
Я часто розмови веду з тобою.
А ти наливаєш мене

силою,

щедрістю,

любов’ю.

Балада про Чернігів

Під блакитними дзвонами,
під пташиними хорами
із Черніговом-красенем
обвінчалась Десна.
На Валу на високому
трьох синів, славних соколів,
на вітрах розтривожених
колихала вона.

І сини їхні виросли:
став один в сизу борозну.
другий співом і струнами
всіх навкруг чарував,
третій меч свій вигострював,
щоб жита красувалися,


щоб сади наливалися
обрій мирно сіяв.
Та не так відбувалося,
як у мріях гадалося…
Налітали шуліками
орди злі з чужини…
Брали зброю гартовану
і на землю згорьовану
проти звіра-напасника
йшли на битву сини…

Та знов старий Чернігів
їм в руки вклав чепіги,
Десна їх напувала,
Снагу в них уливала.
Так бережімо батька,
Так бережімо матір.
Будь гідними їх слави


Зове доба крилата.
Нехай вона пошле нам
Високе братолюбство,
Жагу святої праці
Во ім’я майбуття,
Для щасного життя!

***

Прокидаються
В місті моєму
Будинки,
І до тиші,
Й до гамору
Здавна звиклі,
Не тому,
Що шалено
Руладять будильники,
А що сонце
Промінням
Калатає у вікна.
Полюбило воно
Старовинний Чернігів,
Полюбило круті
Береги придеснянські…
Тут вмирали оселі
Під чорним снігом,
Тут барвінком заквітли
Стежки партизанські…
І на вулицях сонце,
І сонце в зеницях
Юнаків і дівчат,
І на брамах заводів…
І здається,
Що сонце
Тут завжди іскриться,
Що у місті моєму
Воно не заходить!

Чернігівські октави

В мені довіку – височінь соборів,
І течія казкової Десни,
І неймовірно дивовижні зорі
У мареві святої таїни.
У землю цю з прадавніх літ мій корінь
Назавше вріс. Із дзвонкових криниць
Я воду п’ю, холодну терпко-чисту,
Вона дарує силу променисту.

Бо сили й хисту неодмінно треба
Мені, нащадку Муромця Іллі,
Щоб зберегти безхмарним наше небо
На тисячі і тисячі століть
І щедро випромінювати з себе
Тепло, забувши дням бентежним лік.
До цього совість кличе мене завжди,
Як до найпершої омріяної правди.


Ось древній Вал. Тут був колись дитинець.
Колись тут думу думав Мономах –
То буряну, то ніжну і дитинну…
У мирний час і у тяжких боях
Про Русь він думав – рідну Батьківщину,
Про єдність, дружбу, що ламають страх.
Про це не маю права я забути,
Бо вчить історія дивитися в майбутнє.

Іду… Спиняюсь… Храм – у небо синє…
Якби я міг майстрів отих зустріть!
А поряд мене хлопця і дівчину
Гра ліній, візерунків полонить.
Обоє, видко, тільки-но зі зміни…
Щаслива й справді незрівнянна мить:
Приходять люди з цеху, від верстата,
Красу мистецтва вічного спізнати.

Окутана серпанком злототканим,
Ген даленіє Болдина гора.
Там Коцюбинський. Полум’яні канни
Кладе на камінь щасна дітвора.
А поряд грають барвами багряно
Троянди молоді… Гора стара
Не може юну радість приховати:
Співець – у серці кожного маляти.

Неподалік – лірично-думний Глібов
Розлогий клен шепоче щось йому.
Мабуть, про те, що дощ давно відхліпав,
Що навісну розвіяно пітьму
У нашім краї, що піснями й хлібом
Народ наш славен… В душу я візьму
Оцю кленову нелукаву мову
І понесу у далеч волошкову.

Марковича вчуваю тихий голос,
В якому пісня, приказка і жарт.
Щербини слово, що на ратнім полі
Умер за Сербію.

Любові жар

Знов розгоряється, висвічує довкола.

О пам'ять!

Ти святий, високий дар!

Своїх синів народ не забуває –
Життя їх сонячне нащадкам щедро сяє.
Коли відчути подих віку хочу
Ще глибше – йду до Коцюбинських в дім,
Щоб сонцелюбу подивитись в очі
І дітям чесним, завше молодим.
Їх друзям вірним, що несли пророчо
Вкраїнський прапор крізь вогонь і дим.
Обличчя їхні, мужні і відкриті,
Живуть у фарбах, мармурі й граніті.

То ж з ними ніжно-сонячний Тичина,
Тендітний Казка, вогняний Еллан
Зв’язали свої думи воєдино
І ревно засівали рідний лан
Лише в ім’я добра, в ім’я людини,
Не скаржачись на нелегкий талан.
Їх у безсмертя повела дорога
З-під Коцюбинського крила ясного.

В години горя, вражої навали
Дух полісян від жаху не зомлів,
І матері стражденні виряджали
У партизани дочок і синів.
І загриміли грозяні хорали
Під шум старих розгніваних борів,
І так, немов колись од печенігів,
Честь боронив нескорений Чернігів.

Збігає час. Оновлюється місто,
Що встало, ніби фенікс, із руїн.
Гірляндами ряхтить вогнів намисто,
Людських діянь окрилює розгін.
Будівники тримають кельми міцно,
І не змовкає праці передзін…
І твердо знає юне покоління,
Де слави нашої одвічної коріння!

Кiлькiсть переглядiв: 1248