МІЙ КРАЙ – МОЄ НАТХНЕННЯ: ГАННА АРСЕНИЧ-БАРАН
МІЙ КРАЙ – МОЄ НАТХНЕННЯ: ГАННА АРСЕНИЧ-БАРАН
Щедра чернігівська земля стала місцем натхнення і джерелом сили не тільки для тих, хто тут народився, а й для всіх, хто за життєвих обставин опинився у поліському краї і знайшов тут свою другу батьківщину.
Фото Віктора Кошмала
«І ось — в’їжджаємо в місто з боку Києва. І ніби спускається з неба Катерининська церква. У мене навіть перехопило подих, не знаю, коли й видихнула. Це перше неймовірне враження. Дуже люблю Чернігів. Завжди кажу: у мене є Батьківщина — та, де батьківський дім, батьківський поріг, кращого за це на землі нема. Але є ще одна Батьківщина — Чернігів.»
Непересічна особистість, талановита письменниця, досвідчена науковиця, голова Чернігівського осередку Національної спілки письменників, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної освіти і просто дивовижна жінка - ГАННА ВАСИЛІВНА АРСЕНИЧ-БАРАН. Завжди привітна, усміхнена, викладач Безкоштовних курсів української мови, що діють при бібліотеці. Її вишукана українська мова, її харизма приваблюють співрозмовника з перших хвилин зустрічі.
Ганна Арсенич-Баран родом з Косівщини на Галичині, закінчила філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Так склалася доля, що чоловік приїхав служити до Чернігова. Він у Ганни Василівни священик – настоятель П’ятницької церкви. Чернігів став для письменниці другою батьківщиною і згодом вона напише зворушливий нарис «МІЙ ЧЕРНІГІВ».
Ганна Василівна – автор багатьох поетичних збірок, книжок прози, роману про Івана Мазепу «Тиха вулиця вечірнього міста». За цей твір 2006 року авторка була удостоєна премії імені Михайла Коцюбинського. У 2011 році видала антологію «Молитва небо здіймає вгору», яка містить понад 3000 текстів українських християнських віршованих молитов, створених поетами ХІХ – початку ХХІ століть. Ця збірка є сьогодні найповнішим виданням поетичних творів, написаних у жанрі молитви. А 2015-го вийшла з друку її монографія «Мова української християнської віршованої молитви ХІХ – початку ХХІ століть». 2018 року у світ вийшли поетична збірка «Чарує буйнава весна» і два романи — «Радуйся, Невісто Неневісная» та «Муська». Перший роман про життя Богородиці, другий – про долю жінки на тлі історії України. Обидва романи стали переможцями обласного літературного конкурсу «Книга року». Наступного року збірка «малої» прози «Хіба буває багато любові?». У книзі через розкриття різних тем і сюжетів порушені проблеми духовного й морального буття людини. В цьому році видала перший і найбільший в Україні та на пострадянському просторі словник «Українсько-російських міжмовних омонімів».
Ганна Арсенич-Баран належить до тих письменників і науковців, які завжди стоять в обороні української слова. Вона видала понад двісті посібників з української мови та літератури. Задля утвердження, підтримки і поширення рідного слова започаткувала і була ведучою передачі «Звучи, рідна мово!» на обласному радіо, є авторкою групи про українську мову та культуру мовлення «Плекайте мову» у Фейсбуці та навчає охочих рідної мови на Безкоштовних курсах.
Можливо хтось не знає, але у Ганни Василівни у Фейсбуці є сторінка творчості (https://www.facebook.com/groups/348847169247344/), де можна ознайомитися з її чудовими новелами зворушливими й розумними, часом сумними, трагічними, часом веселими й дотепними, з добрим гумором, але завжди такими, що хвилюють душу і вона бринить у відповідь чи роздумами, чи сльозами, чи радістю і сміхом.
Поезія, пісні та проза про Чернігів див. докладніше
Отже, нарис «МІЙ ЧЕРНІГІВ» - освідчення в коханні нашому місту.
Фото Олени Куннової
Чи можна противитися долі? А чи й треба? Ці питання виникали в мене ще тоді, коли я в’їхала в цей древній град. Він широко розкидав рамена на Деснянські пагорби й, ніби велетень після раті, спочивав від липневої спеки. Я покохала його. Так закохуються молоді дівчата в зрілих мудрих мужів. Цей муж був сильний, але й ніжний, бо тримав на своїх долонях такі тремтливі споруди, що вони здавалися метеликами, різнобарвними й тендітними.
Тоді я інтуїтивно, як та справді неоперена дівчинка-недоліток, відчула його трепетну силу й млосну залюбленість його обіймів. Це було кохання з першого погляду. Не знаю, чи відчув це муж-велетень, але я дуже хотіла, щоб він відгукнувся на мої душевні порухи. І з часом він почав відгукуватися: спочатку з осторогою, яку виявляв до незнайомої чужинки, потім із першим легким захопленням, схожим на флірт, а далі – простягнув до мене руки й сказав: «Іди до мене...» Я пішла, бо давно його кохала, знала, що не змогла б пережити його байдужості чи ігнорації. Я ввійшла до нього й не хочу покидати його.
Фото Олени Куннової
Я люблю його за те, що подарував мені рожеве диво мого життя – П’ятницьку церкву, за те, що звів мене з найкращими своїми людьми (то найкращі люди свого часу, сіль землі), за те, що дав змогу занурюватися в підземелля Антонієвих печер, за те, що подарував миті віртуального спілкування з Коцюбинським і реального – з його нащадками, за те, що на стародавньому Валу я впірнула у велич свого народу, за те...
Я покохала б його навіть лише за те, що осклілого морозяного ранку на могилі Михайла Коцюбинського, покритій кригою, хтось руками відігрів ім’я письменника, і воно, золотом писане, стало єдиним, що можна було розрізнити в цьому обледенілому світі. Дякую тим молодим рукам, бо вони ще більше закохали мене в мого велета, мужа, у мій Чернігів.
