Найпопулярніший роман Валентини Мастєрової "Суча дочка"
Чернігівська письменниця ВАЛЕНТИНА МАСТЄРОВА з новим історичним романом «Тобі скажу» номінується на здобуття Шевченківської премії-2021. Роман вийшов у «Парламентському видавництві», презентація книги пройшла в бібліотеці ім. М. Коцюбинського й викликала значний резонанс в культурному житті Чернігова. Адже художні твори такого рівня з’являються не так часто.
А сьогодні згадаємо найпопулярнішу книгу Валентини Мастєрової - роман «СУЧА ДОЧКА». Книга витримала декілька перевидань. В нашій бібліотеці є перше видання роману у 2003 році, наступне 2005 року з автографом письменниці «Бібліотеці ім. М. М. Коцюбинського з вдячністю. 12.10.2006 р.» (на світлинах видно, які книги зачитані) і останнє у твердій палітурці 2016 року.
Пронизлива драматична історія, яка бентежить і змушує замислитися над цінностями, що непідвладні часу. Дівчата завжди мріють про жіноче щастя. В думках вимальовують майбутнє, чекають на свого принца, щоб разом йти стежкою життя. Бажають мати міцну, дружну родину, де лунатиме дитячий сміх, яка буде захистом від негараздів і розрадою в біді. Проте чи хтось зміг би відмовитись від цього щастя? Взяти на себе чужий тягар, сором, прожити зовсім інше життя? Дві дівчини. Дві долі. Люба, яка народила позашлюбну дитину — і кинула її напризволяще. Олена — та, хто прихистила немовлятко та назвала його своїм, заради чужого сина пожертвувавши добрим ім’ям і жіночим щастям.
Кажуть «у кожного свій хрест і своя доля». Життя Олени занадто складне, дуже багато горя, ненависті та заздрості, злиднів та тяжкої праці. Доля ніби вирішила випробувати ії на міць, на силу, на любов. Але вона не нарікає, «народився - мусиш жити», а що важливіше, і не відчуває себе обділеною долею. Поруч з нею у важку годину завжди траплялися хороші люди, які її підтримували. Це і батьки, які навчили її зігрівати тих, хто поруч, і голова колгоспу Данило Павлович, і розважлива комендантша гуртожитку Анастасія Гнатівна, і бабуся-знахарка Степанида, що уособлює мудрість українського народу. Це вона дає Олені розуміння природи і сили жити далі.
« - Але чому? Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі? – Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між ними різниця, бо як інакше навчити – де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добра від зла, - то ми ж самі у цьому винні».
Доля ще раз дає Олені відчути кохання, велике, справжнє, шалене. «Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові».
Письменниця з особливою любов’ю змальовує землю: чи свіжозорану ріллю, чи засіяні пшеничні поля. Називає свою героїню Польовою царівною, що тонко відчуває землю, і на ній працює, як справжній господар. Тож не випадково голова колгоспу Данило Павлович довіряє їй очолити польову бригаду і спонукає до навчання у сільськогосподарській академії. А згодом, коли кореспондент запитає у нього про Олену, то відповість: «Вона землю відчуває не так, як ви думаєте - земля, грунт, а як живу істоту…Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило». У моменти найбільших страждань Олена звертається до Землі, віддаючи їй свій біль.
Жіноча доля розгортається на тлі життя країни, зокрема українського села. Авторка показує нелегку працю селянина, бо земля та худоба не зважають на вихідні та «пізніше», розмірковує які то насправді були «передові» та «відсталі» колгоспи, чому молодь тікала із села, чому той, хто годував всю країну при цьому мав зневажливе ставлення до себе, як поступово селянин розчаровувався у владі компартійної номенклатури.
Доля випробовує людину, і залежно від того, наскільки успішно вона долає випробування, винагороджує її. Олена «несла на собі терновий вінок страждання», але доля її нагородила. Мати-зозуля, нагулявшись по світах, згадала, що в неї є син. Спробувала відібрати його в Олени, маючи надію звабити своїм багатством. Але є більше багатство за гроші - це почуття, яке не купиш. Воно в самому серці. «У мене є інша мати, справжня».
«Щоб зрозуміти, що воно таке - світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені». Валентина Мастєрова
