КНИГА - ЦЕ ЗБРОЯ

Бібліотека радить книги для читання, які варті уваги патріотів. Сьогодні згадуємо і пропонуємо прочитати роман Івана Багряного «Тигролови».

Іван Багряний - український прозаїк, член ОУН, який за 20 років до Солженіцина написав роман про ГУЛАГ. Його роман «Сад Гетсиманський» мовознавець і літературний критик Юрій Шевельов назвав «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми. Роман Багряного з’явився набагато раніше за твори російського письменника.

Обидва романи Івана Багряного «Тигролови» (1946) та «Сад Гетсиманський» (1950) побачили світ за кордоном, стали добре відомими для читачів з європейських країн та викликали певний резонанс на Заході. Вони перевидавалися англійською мовою, німецькою, французькою, іспанською.

Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували. У 1936 р. він утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході. Враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови». Це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Людиною.

На могилі Івана Багряного (м. Новий Ульм, Німеччина) викарбувані слова «МИ Є. БУЛИ. І БУДЕМО МИ. Й ВІТЧИЗНА НАША З НАМИ». Він завжди був вірний цим провісницьким словам.

І ми сьогодні кажемо: Все буде перемога, Все буде Україна!

Уривки з роману Івана Багряного «Тигролови»:

— Диявол!.. Диявол!!! — кипів начальник етапу; беріг він — і не вберіг, пильнував, як ока, — і марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозуміло: хтось допомагав, хтось заклав знову діру і замаскував пильно.

— Встать! — гримнув начальник. Всі встали. Всі стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом і так дивно змінених.

— Хто допомагав?!. Мовчанка.

— Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?

Тихо. Тридцять другий вагон відокремили. Біля 60 людей стало окремою купкою.

— Хто спільник?!.

Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від гордості за того «диявола», за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда.

Але ніхто не пустив і пари з вуст. Є така солідарність, є такий закон неписаний, є така арештантська мораль, що подібної до неї більше немає у світі, — мораль упосліджених, святиня арештантської дружби.

Люди стояли байдужі. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти її до сирої землі:

«Земля тобі пером, безумний сміливцю!» Пригадувались слова, кинені якось ним у темряві ночі зі стогоном:

— ЛІПШЕ ВМИРАТИ БІЖУЧИ, НІЖ ЖИТИ ГНИЮЧИ. Та з розпукою крізь стиснені щелепи:

— Жить!

— Відплатить!!!

...Або вмерти.

По цілій масі змарнованих, знеосіблених людей ніби хто струм пропустив. Геть скільки їх тут стояло — в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гідність підводилась рвучко... Лиця обертались туди, навад, і виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсім. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепіт летів по юрбі.

— Утік!..

У смерть, але втік!..

Начальник, відчуваючи недобре, розмахував пістолем — квапив тих, що йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.

А вже як повантажились на пароплав, як уже всі знали подробиці про того «диявола», про того юнака, на двадцять п'ять літ каторги приреченого, що переступив «трибунал» і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда, — люди, стоячи на чардаку і відпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захід — дивились-дивились широко відкритими очима...

Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...

Пароплав канув у сивім тумані. А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця...

Недосказана легенда про нікому не відомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного.

Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення — Григорій Многогрішний»


— У нас же цілком безпечно... у нас... Та можна ж іще далі зайти в нетрі...

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

— Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його помічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. СМІЛИВІ ЗАВЖДИ МАЮТЬ ЩАСТЯ, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене...

Кiлькiсть переглядiв: 60