Чернігівська міська бібліотека імені М.М. Коцюбинського

Центр поліської автентики

Ініціатива створення Центру поліської автентики належить директору Чернігівської міської ЦБС Людмилі Зіневич.

Цей проект поєднує і збереження, і дослідження, і популяризацію українського автентичного одягу, прикрас, предметів побуту. Він має стати не лише привабливим туристичним об’єктом, але й допомагатиме зберігати унікальні зразки традиційної матеріальної та духовної культури Чернігівщини.

Таку ідею із захватом сприйняли пересічні чернігівці. Наприклад, одна з читачок бібліотеки уже подарувала прялку та старовинну вишиванку й сарафан.

Музейні експонати поділяються на три основні експозиційні розділи:

- Український старовинний костюм

- Предмети домашнього вжитку та побуту

- Український рушник

Центр займатиметься не лише музейною діяльністю, а й реконструюватиме традиційні обряди з українською музикою та традиційними українськими стравами, проводитиме майстер-класи народних ремесел, створютиме тематичні фотозони, виставкові експозиції. Ми плануємо знайомити місцеву громаду з традиціями та звичаями свого регіону, особливостями поліського строю, вишивки, зав’язування хусток, розписування писанок, стравами.

Фейсбук-сторінка Чернігівського Центру поліської автентики

Електронні книги

Кара-Васильєва Т.В. Українська сорочка: Альбом. – К.: Томіріс, 1974. - 29 с.

Вишивка - один з найдавніших і найулюбленіших серед українців видів народного мистецтва. В альбомі розповідається про те, як народжуються прекрасні речі -- чоловічі та жіночі сорочки, що були колись найголовнішим елементом українського вбрання, оскільки в них заховувалися не лише етнографічні особливості якогось окремого регіону, а й індивідувальні риси, естетичні смаки окремої людини.

Файл "PDF"
Розмір 3,56 МБ
Завантажити

Віртуальна виставка однієї книги «Народна ікона Чернігівщини»

НАРОДНА ІКОНА ЧЕРНІГІВЩИНИ. АЛЬБОМ. Упорядники: Оксана Романів-Тріска, Олександр Молодий, Андрій Кісь. – Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2015. – 424 с.

Про регіональні особливості старовинного жіночого та чоловічого вбрання

Український одяг

СПАДОК/SPADOK. ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ. ГОРОДНЯНСЬКИЙ РАЙОН

Прості українські селянки вміли створювати справжній кутюр не гірше, ніж паризькі модниці. Довести це взялася кіностудія Film.ua Group спільно з Українським інститутом історії моди. Вони представляють ПРОЕКТ СПАДОК – цикл коротких атмосферних роликів, в кожному з яких автори відтворюють характерний для певного регіону етнічний образ.

Чернігівська область Городнянський район

Мініекспозиція: поліські строї

Плахта ткана вовняними нитками Чернігівська область, Куликівський район Кінець ХІХ – початок ХХ століття Експонат із приватної колекції Володимира Щибрі Керсетка з колекції Центру поліської автентики	Жіночий стрій з Чернігівщини. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. Традиційні елементи жіночого одягу: Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. Сорочка (сорочиця) в період Київської Русі означала як на­тільний, так і верхній одяг або одяг взагалі, шилась з полотна та з сукна. Жіночі сорочки-вишиванки були окрасою і основною частиною костюма. Жіночий стегновий (поясний) одяг— за­паска, дерга, андарак, літник, фартух, спідниця. Андарак— спідниця з вовняної або напіввов- няної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по низу прикра­шалися широкою смугою тканого та вишитого ор­наменту. Червоний, прикрашений орнаментом анадарак побутував на півночі Чернігівщини. Запаска— найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Вона була по­ширена майже на всій території України і мала регіональні варіанти оформлення. Здебільшого цей тип одягу складався з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини —двоплатова запаска. На Поліссі біла полотняна за­паска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту. Плахта - оригінальний українськимй одяг. Їїодягали поверх вишиванки. Вона представляла собою подобу спідниці, зшитої з домотканого фарбованого вовняного полотна. Плахта була досить об'ємна, тому що на її пошиття потрібно близько чотирьох метрів полотна, яке розкроювали і зшивали певним чином. Надягали її, намотуючи навколо талії, а зверху пов'язували поясом. На всій території України побутував і фар­тух, який носили з різними типами стегнового одягу (зшитими чи незшитими). Його робили ча­сом із дуже дорогих, купованих святкових тка­нин, частіше привізних (парчі, візерункового шовку, шерсті). Керсетка - в українському традиційному костюмі безпо­середньо на сорочку одягався нагрудний одяг, що прикривав верхню частину тіла і вираз­но впливав на загальний силует. Цей тип одягу міг бути без рукавів і з рукавами. Керсетка мала локальні ва­ріанти пропорцій, довжини, декорування.
	Жіночий та чоловічий одяг з Чернігівщини. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. Елементи чоловічого одягу: Комплект чоловічого одягу складався з вишитої сорочки, широких штанів, пояса, чобіт, шапки і свити або кожуха із домотканого сукна. У теплу пору року сорочка могла бути і верхнім одягом. Основною особливістю української сорочки вважається недовгий розріз з переду по середині, так звана пазушка, вишита традиційним орнаментом. Без головного убору здебільшого не ходили взагалі: влітку – бриль, а у інші пори року - шапки. Пояс— один із обов'язкових елементів і одно­часно прикраса одягу. У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За до­помогою пояса закріплявся поясний та охоплю­вався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він стягував та захищав м'язи живота від розтягів під час тяжкої фізичної праці. На поясі носили різні предмети повсякденного вжитку. Він був своєрід­ним талісманом та прикрасою. Пояс — один із ви­дів народного мистецтва, нерідко він ставав непов­торним художнім виробом. Здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки — обереги, символи, емблеми. У XIX ст. в ор­наментацію пояса іноді вписували свої ініціали або ім'я (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. Шпик— зимовий головний убір, дно і верх яко­го виготовлявся з червоного сукна або з чорної ба­ранячої шкіри. Чоботи— шите шкіряне взуття, яке було відо­ме на території України ще за давньокиївської до­би. Однак широко ввійшли вони в селянський по­бут набагато пізніше, лише наприкінці XVIII — в XIX ст., та й то головним чином заможного насе­лення.

Українська вишивка, рушники

Поринь у світ вишивки Чернігівщини

Українська хата

Мініекспозиція: предмети побуту

	У 19 ст. на теренах України для прядіння почали широко застосовувати механічний пристрій — прядку ("самопрядку", "пряху", "прялю", "коловорот" тощо), будова якої, з огляду на розташування колеса (вертикального чи похилого), могла мати кілька варіантів. Потрібні ткацькі інструменти купували на ярмарках, базарах, виготовляли на замовлення у майстрів-деревообробників. За допомогою прядки робили переважно лляні та конопляні нитки. У багатьох північних і північно-східних селах, де прядильні культури (льон, коноплі) вирощували у великій кількості, прядка була в кожній хаті, а подекуди — дві й більше. Прядіння було типовим жіночим рукоділлям. Для господинь володіння навичками цього, одного з найпоширеніших, заняття, було вельми важливим. Дівчатка пряли з дитинства, а коли починали ходити на досвітки, начиння брали із собою. Жінки здебільшого сукали в ранковий та вечірній час доби. Водночас існували табуйовані дні. Загальнопоширеною була заборона прясти у п’ятницю, також не займалися цим ремеслом у неділю та святкові дні.
	На завершальному етапі обробної стадії волокно конопель та льону микали — розчісували дерев’яною гребінкою, щетиновою("чесальною") щіткою чи гребнем із металевими цвяшками. У такий спосіб прядиво вкотре очищували, а також вирівнювали і розділяли на волокна,сортували за якістю. Зазвичай гребені виготовлялися з кленового дерева.Великий гребінь вставлявся в спеціальний отвір в лавці,на якій сиділа жінка, або в дерев’яну підставку. В зубцях розміщувалося пасмо льону або коноплі, яке розчісувалося малим гребенем. Підставка має майже прямокутну форму. На товщому боці в центрі–прямокутний отвір для ручки гребеня. Малі гребені мають короткі ручки, аналогічну форму і відрізняються тільки розмірами.
Пряля за роботою с. Хоробичі (зараз Городнянського р-ну, Чернігівщина) поч. ХХ ст.	У народі збереглося чимало звичаїв, обрядових дійств, усталених вербальних структур, які супроводжували початок прядіння й ткання чи його завершення.Серед поширених зафіксовано такі: в останній день свят (після Різдва) до хати вносили гребінь і днище й починали прясти, приказуючи: “Тіки-притіки й починочки невеликі”. Коли починали ткати, приказували: “Господи Боже, поможи в добрий час начати і в добрий час і кончити”. Домотканому одягові в народі надавали магічної сили: вважалося, що через одяг передаються різні хвороби, лінь або, навпаки, – доброта, чесність, спритність. Тому перевагу надавали одягові, виготовленому рідними – матір’ю, дружиною, сестрою. Щоб одяг не втратив цієї чудодійної сили, дотримувалися повір’їв, коли можна й коли не можна виконувати роботи щодо обробки конопель. Прядіння та ткацтво мало свого покровителя – на Київській Русі це була богиня Мокош. Предки вірили в силу Мокоші, сподівались на її допомогу та захист, що вона збереже їх від злих сил та нечисті.
	Глиняний посуд. На території України виготовлене з глини кухонне начиння використовується щонайменше вісім тисячоліть. Ним користуємося дотепер і, очевидно, будемо користуватися надалі. Посуд з глини ідеально підходить для зберігання продуктів. Саме тому він спокон віків був популярний в селах, коли ще не було холодильників. Молоко в глечику могло стояти і не киснути три-чотири доби, а варення і соління зберігалися в глиняних горщиках без кришок майже рік. Якщо засипати у горщики борошно – там не заводитимуться жучки. Залежно від основного призначення, український глиняний посуд можна розділити на кухонний, призначений переважно для приготування страв і напоїв, для збирання, зберігання і транспортування продуктів, столовий, багато орнаментований, призначений для подачі страв і напоїв до столу, обрядовий («празниковий»), зроблений спеціально для здійснення обряду або підготовки до нього, а також із «магічними елементами» і «магічні». В нашій колекції є горщики, миски, глечики, макітри тощо. Про призначення тієї або іншої глиняної посудини свідчить насамперед її форма. Українські господині їх не плутали. Не називали, наприклад, горщик глечиком і не варили в глечику кашу. Кожен тип посудин мав особливості форм, розмірів, пропорцій, а також декору.
	Рубель – відноситься до старовинного знаряддя селянського домашнього вжитку —вузька дерев’яна дошка з ручкою і поперечними зарубками для качання (прасування) білизни переважно з домотканих або грубих тканин, яку попередньо намотують на качалку. «Докія кидається до скрині, підіймає важке віко ідістає чисту, трохи прим'яту сорочку, намотує її на качалку і з силою викачує рублем.» — Михайло Стельмах «Велика рідня»
	Для збивання масла селяни користувалися дерев'яними масничками (маслобійками). Вони мали вигляд маленької діжечки, складеної з клепок або виточеної з суцільного ковбочка липи, клена чи бука. Не можна було використовувати деревину дуба, оскільки вона виділяла речовини, що надавали забарвлення маслу. Щоб збити масло, в масничку наливали сметану та збивали її калатушкою – палицею, на кінці якої знаходився кружок з кількома дірками. Калатушка проходила через отвір у кришці маснички. Така конструкція не давала сметані «вихлюпуватись» під час збивання.
Скриня з музею-світлиці Центру поліської автентики	Етнографічна експедиція Чернігівського центру поліської автентики до села Слабин Чернігівського району